Перші кроки з використання електрики для освітлення Києва
11.03.2010 02:23
До середини 19 століття Київ був одним з найбільших адміністративних, культурних та торгівельних центрів південно-західного краю Російської імперії. Бурхливий розвиток регіону вимагав все нових джерел енергії, які були знайдені з появою електрики. До середини 70-х років в Москві і Санкт-Петербурзі запалилися перші електричні лампи. Не відставав від них і Київ, де в 1878 році відомий російський інженер А. П. Бородін обладнав токарний цех Київських залізничних майстерень Києво-Брестської залізниці чотирма електричними дуговими ліхтарями. Кожен ліхтар мав свою електромагнітну машину Грамма. Ліхтарі були розташовані двома рядами в шаховому порядку. Це освітлення, як показує досвід, дало не лише задовільні результати, але і було значно дешевшим, ніж газове чи масляне, а стосовно безпеки, то воно з часом було визнане найбезпечнішим серед усіх інших засобів освітлення. 1880 рік ознаменувався появою нової електричної свічки — винаходу Єрьоміна. Але спосіб вироблення електричної свічки був надзвичайно складним і недосконалим. Це коштувало досить дорого, тому масове її використання було нерентабельним. А вже вдосконаленому способу виробництва світла кияни були зовоб’язані Павлу Миколайовичу Яблучкову. Саме його лампи були використані для освітлення майстерень Дніпровського пароплавства.
У 80-х роках 19 століття в Москві і Петербурзі будуються перші міські електростанції загального користування. Це створює сприятливі умови для широкого застосування електричного освітлення в побуті та промисловості. Не бажаючи відставати від жителів столиць, київські промисловці починають освітлювати свої особняки за допомогою окремих «домових» електричних установок. У 1886 році було встановлено електричне освітлення в парку «Шато-де-Флер» (сьогодні стадіон «Динамо»). Досвід використання електричного освітлення продемонстрував його величезні переваги перед іншими видами освітлення. Через 10 років, у 1896 році в Києві почала діяти перша електрична станція загального користування. Після вводу у експлуатацію електростанція почала давати струм для освітлення міського театру, вулиці Хрещатик та будинків приватних абонентів. Електростанцію розмістили у кам’яному приміщенні на Театральній площі, де нині знаходиться Національній академічний театр опери і балету ім. Тараса Шевченка. У котельній були встановлені три парові казани, що опалювалися дровами. Вода поступала з міського водопроводу. Казани давали пару для трьох горизонтальних двоциліндрових парових машин по 60 к.с. (44,1 кВт) кожна. Ці машини наводили в дію три динамомашини Сименса. Крім того, для живлення 14 дугових ліхтарів, встановлених на Хрещатику, були виділені дві динамомашини з приводом від парових машин потужністю по 20 к.с. кожна (14,7 кВт). Потужність електростанції складала близько 150 к.с. (110,3 кВт). Важливо відмітити, що особливістю розвитку електричних підприємств Києва було те, що вони будувались в основному вітчизняними спеціалістами на кошти місцевих промисловців. Газети повідомляли: «Вчера доставлена в Киев из Петербурга вторая электродинамичная машина Сименса и Гальске, подобная первой, раньше уже прибывшей, расчитанная на 1000 нормальных ламп. Машина весит 427 пудов. Что касается паровых машин для электрического освещения, то таковые монтируются (складываются из частей) на заводе Термена, причем некоторые части их заграничного производства». До речі, паралельно з будівництвом електростанції велися роботи з обладнання електричного освітлення міста. Перший контракт на пристрій електричного освітлення міста був укладений з товариством «Савицький і Страус», до складу якого входили комерсанти Києва. Освітлювальні лінії прокладали відставні унтер-офіцери мінних класів з Петербургу. Вони ж монтували устаткування. Консультували проект і будівництво відомий вчений професор фізики Київського університету Н. Н. Шиллер і начальник київського залізничного училища І.М. Мацон, що мав вчену ступінь з електротехніки. Головним інженером товариства «Савицький і Страус» став інженер-технолог М. К. Бахмутов. Тарифи на електроенергію були встановлені високі і бралися за 1 годину горіння лампи чи ліхтаря. Проте дорожнеча не була перешкодою збільшенню числа споживачів, оскільки багаті домовласники міста охоче проводили електричне освітлення. Варто відзначити, що вже у 1891 році використовувались «…интересные весьма приборы для исключения токов и счетчики для контроля системы профессора Арона с оригинальными часовыми приборами в часовых утонченно полированных коробках». Такий лічильник коштував 125 крб. За такою ціною він відпускався і абонентам.
У 1889 р. інженер А. Є. Струве, з яким був підписаний договір на спорудження в Києві кінної і парової залізниць, запропонував побудувати трамвай з електричним двигуном, який був би найбільш пристосованим для крутих київських підйомів. Спочатку він вирішив здійснити задуману ним дослідну лінію електричної залізниці по Александрівському узвозу для з’єднання найжвавіших частин міста — Хрещатика і Подолу. 2 травня 1892 року було проведене успішне випробування першої електричної лінії київського трамваю завдовжки 1,5 км. 3 липня 1882 року електричний трамвай почав функціонувати. По маршруту Нижня площа (Поштова площа) — Царська площа (Європейська площа) курсували два вагони по одноколійній дорозі. На Александрівському узвозі (Володимирський узвіз) був роз’їзд та живильна електростанція, що була розташована у дерев’яній споруді. У її машинному відділенні були встановлені два газові двигуни потужністю по 60 к.с. (44,1 кВт) і дві динамомашини (60 А, 500 В, 900 об/хв). Досвід експлуатації першого в Російській імперії електричного трамваю продемонстрував величезну перевагу електричної тяги в технічному та економічному відношенні перед іншими її видами.
Продовження читайте в статті Розвиток київських електромереж до Першої світової війни.
При роботі над статтею використовувалися наступні джерела: газети 1872 -1880 років та відомості товариства електричного освітлення; сайт компанії Київенерго; А. М. Панів «Київська енергетична система».
